Існує науково-популярна концепція, начебто є багато Всесвітів і вони можуть бути альтернативними ... more Існує науково-популярна концепція, начебто є багато Всесвітів і вони можуть бути альтернативними реальностями, які існують паралельно. Події в ключових точках історії спільні чи майже тотожні, але між тими точками розвиваються в інші керунки, ніж звичні для нас. Цих ключових точок не минути, вони подібні чи навіть ідентичні для всіх Всесвітів, але те, що відбувається між ними, може до приголомшення відрізнятися в різних Всесвітах і дуже дивувати. Описана тут історія, мабуть, трафилася у якійсь іншій реальності. Вона може подобатися чи ні, але звичний для нас хід подій створював свого часу передумови для альтернативного розвитку національно-визвольних процесів, що прослідували у Центральній Европі після розпаду Австро-Угорщини. Яким же міг бути цей альтернативний міжвоєнний період-між Першою та Другою світовими війнами-для Галичини зокрема та її сусідів загалом?
Борис ЯВІР ІСКРА 29 квітня 1091 візантійці та половці і галичани в складі об'єднаного війська під... more Борис ЯВІР ІСКРА 29 квітня 1091 візантійці та половці і галичани в складі об'єднаного війська під проводом Олексія І Комніна розгромили печенігів. Битва при Левуніоні була першою візантійською перемогою Комніновського відродження. Але чому галичани відправилися у такий далекий похід? Який їм з того був хосен? Передісторія перемоги сягає кількох десятиліть. 26 серпня 1071 р. візантійську армію під орудою Романа IV Діогена перемогли турки-сельджуки у битві біля Манцикерту на сході Малої Азії. Поразка призвела до позбавлення імператора влади-і трон зайняв слабкий імператор Михайло VII, що відмовився виконувати договір, який був підписаний Романом IV. У відповідь турки 1073 року почали переселятися в Анатолію, не зустрічаючи спротиву. Панував хаос, оскільки ресурси імперії були вичерпані серіями катастрофічних громадянських війн. До 1080 р. імперія втратила більше половини своєї території. Неможливо переоцінити значення цих подій, оскільки протягом менш ніж десятиліття було втрачено більше половини населення імперії разом із великою частиною зернових ресурсів. Битва біля Манцикерту завдала найбільший удар по імперії за 700 років її історії.
Були часи, коли наші предки практично без перекладу розуміли галлів, германців чи, тим більше, ба... more Були часи, коли наші предки практично без перекладу розуміли галлів, германців чи, тим більше, балтів. На просторах між нижньою течією Дунаю та Балтійським морем проживали розмаїті етноси, які відомі історичній науці як такі, що належали до різних мовних родин, але, що цікаво, тоді, тобто дуже давно, їхні мови були достатньо близькі, аби жителі та жительки навіть віддалених регіонів Центрально-Східної Европи без перекладачів між собою як ворогували, так і товаришували, торгували, укладали спілки і навіть одружувалися. А на теренах Галичини відбувалися одні з найтісніших міжетнічних контактів. Один з важливих, але мало висвітлених етапів історії слов'ян пов'язаний з тісними контактами з галлами. Вони, подолавши кількома хвилями Судети й Карпати, з середини 1 тисячоліття до нової ери розселяються спочатку на Одрі в Сілезії і потім – далі на схід. О. Шахматов писав, що контакти галлів та слов'ян розгорталися в басейні річки Вісли та у Прибалтиці, де сусідами праслов'ян були нібито галломовні племена венедів. Висновки російського лінґвіста частково підтвердилися дослідженнями польських археологів-давні галли справді оселялися на землях Верхньої та Нижньої Сілезії, на верхній Віслі у Малопольщі. З приходом галлів поширюється типова для них латенська культура, а на Віслі в Малопольщі формується її тинецька група, у якій з часом поєднуються галльські особливості з пшеворськими. Значний вплив культури галлів фіксується і далі до півночі Вісло-Одерського межиріччя: вони проникали далеко на північ-до Куявії, а можливо й на узбережжя Балтики. На території Польщі галли проживали анклавами, які поступово асимілювалися місцевим населенням-носіями пізньолужицької, поморської, а згодом внаслідок взаємодії культура підкльошових поховань трансформується в пшеворську. Остання з перелічених належить до кола так званих латенізованих культур, тобто таких, які зазнали потужного впливу латенської культури галлів Центральної Европи. [2; 9]
Працюючи над деяким проектом, все більше виявляємо приналежність галицької мови до так званої чес... more Працюючи над деяким проектом, все більше виявляємо приналежність галицької мови до так званої чесько-словацької групи слов'янських мов. Наприклад, на таке вказують особливості текстів Клірика Острозького, досліджені Юрієм Повалою. Клірик Острозький (рр. народження і смерті невідомі) — анонімний русинський письменник — полеміст, один із діячів Острозького літературно-освітнього гуртка. Написав дві відповіді на послання уніатського церковного діяча й полеміста І.Потія до князя К.Острозького (опубліковані в Острозі, перша — 1598 р., друга — 1599 р.). Цей псевдонім досі не розкритий. В Полеміці Клірика Острозького, 16 ст, яка писана місцевим (галицько-волинським?) стандартом церковнослов'янської мови тих часів Юрій Повала помітив цікаві слова, які дуже виділяються з контексту того стандарту. Зліва-слово в тексті, посередині чеський відповідник, справа-переклад українською літературною. rychlý /рихлий — rychlý — швидкий trvaty / трвати — trvat — тривати opatrný / опатрний — opatrný — боязкий přes / през — přes — через ovoci — овочі proroci — пророки škaradý / шкарадий — škaredý — негарний vedle / ведле — podle / vedle — стосовно papež / папеж — papež — папа римський mydlo / мидло — mýdlo — мило
САБАРИХА: святилище, оповите трагічною легендою Є на сході Галичини пасмо пагорбів, які через осо... more САБАРИХА: святилище, оповите трагічною легендою Є на сході Галичини пасмо пагорбів, які через особливість рельєфу називають горами. Тому багато тисячоліть тут був берег моря, коло якого утворилися рифи. З часом поверхня піднялася і колишні рифи стали милозвучно називатися Медоборами. Віками — це природна межа між Галичиною, Волинню та Поділлям (як радше між адміністративно-політичними утвореннями минувшини). Ці гори оповиті легендами та цікаві збереженими тут давніми святилищами-Розкопані археологами святилища в Медоборах між Гусятином та Сатановом складають так званий Збручанський культовий центр. Проте, святилища розташовані чи не по всій гряді Медоборів, що дозволяє говорити про Медобірський комплекс святилищ. Назва, правда, умовна, адже не знати, як було в давнину. В літописні часи значна частина Медоборів та прилеглих до них території належала Збаразькому князівству, яке мало статус княжої волості й діяло на певних автономних правах. У 14-початку 15 століття Збаразька земля належала до Великого Князівства Литовського, князі якого, хоч і були хрещені (деколи по кілька разів, залежно від політичних преференцій), але були поховані за язичницьким обрядом і християнські ордени їх інакше і не сприймали, навіть після хрещення [1], [5]. Цілком ймовірно, що саме приналежність краю до напівязичницької держави відіграла значну роль у посиленні в 12-14 століттях переслідуваного за руських часів язичництва, яке тоді почало переживати певне відродження. Навколо міста Скалата знаходиться багато живописних та цікавих скель, з якими пов'язані древні легенди, перекази чи повір'я. Лише частина з них досліджена краєзнавцями, а про археологічні розкопки доводиться здебільшого мріяти. Древні святилища розташовані на високих горах-останцях чи схилах хребта. Із найбільших чи найвідоміших в околиці можна виділити святилища на Святій Горі, Сабарисі та на хребті-останці Товтри (так люди із сусідніх називають гори Близнюки та Мачуха). Якщо стати на одній з вершин Товтр, то буде видно як Сабариху, так і Святу гору. вид із південної вершини Товтр на Сабариху вид із Сабарихи на Товтри
На сході Галичини знаходиться пасмо пагорбів, які через особливість рельєфу місцеве населення наз... more На сході Галичини знаходиться пасмо пагорбів, які через особливість рельєфу місцеве населення називає горами. Багато тисячоліть тому тут проходила берегова лінія моря, коло якої утворилися рифи. З часом поверхня краю піднялася і колишні рифи отримали милозвучну назву Медобори. Віками вони були природною межею між Галичиною, Волинню та Поділлям (як радше між адміністративно-політичними утвореннями минувшини). Ці гори оповиті легендами та цікаві збереженими тут давніми святилищами, які розташовані чи не по всій гряді Медоборів, що дозволяє говорити про Медобірський комплекс святилищ (археологи в 80х роках городища на Збручі об'єднали в Збручанський культовий центр). Назва, правда, умовна, адже не знати, як було в давнину — чи ці святилища становили певну єдність. В літописні часи значна частина Медоборів та прилеглих до них територій належала Збаразькому князівству, яке мало статус княжої волості й діяло на певних автономних правах. У 14-початку 15 століття Збаразька земля належала до Великого Князівства Литовського, князі якого, хоч і були хрещені (деколи по кілька разів, залежно від політичних преференцій), але були поховані за язичницьким обрядом і християнські ордени їх інакше і не сприймали, навіть після хрещення [1], [4]. Цілком ймовірно, що саме приналежність краю до напівязичницької держави відіграла значну роль у посиленні в 12-14 століттях переслідуваного за руських часів язичництва, яке тоді почало переживати певне відродження. Навколо Скалата знаходиться багато живописних та цікавих горбо-гір, з якими пов'язані древні легенди, перекази чи повір'я. Лише частина з них досліджена краєзнавцями. Древні святилища розташовані на високих горах-останцях чи схилах хребта. Із найбільших чи найвідоміших в околиці можна виділити святилища на Святій Горі, Сабарисі та на хребті-останці Товтри (так люди із сусідніх, ймовірно, називають гори Близнюки та Мачуха) [8], [9]. Мова далі піде саме про залишки культових споруд на хребті-останці Товтри, яке було на пагорбах на північний захід від міста Скалата. Перша згадка про нього як поселення зустрічається в письмових джерелах, датованих 1512 роком, а 1600 року містечко отримало магдебурзьке право. Назву міста пояснюють тим, що воно виникло у підніжжя скал (галицьке «скала»-українське «скеля»; від кореня скал-та суфікса-ат) [2], [5]. В краєзнавчих книгах містяться дані про назви гір, які за описом дуже подібні до пасма, розташованого на північний захід від міста Скалата та на захід від Старого Скалата. Наприклад, дві товтрові гори, які розташовані поруч, називаються Близнюки (Близнята). За легендою, хлопчики-сироти втікали від мачухи-убивці, відьми. Вона перетворила їх у гори серед поля, але й сама нею стала. А поряд — гора Мачуха (назва начебто від " недобра, відокремлена "). Й справді, якщо дивитися із Сабарихи, то найпівденніша гора розташована трохи окремо від двох, які наче зліплені докупи [2]. вид із Сабарихи на Товтри
Від міста Підкаменя, що біля Бродів на півночі Галичини через Чорний ліс, околиці Збаража і аж до... more Від міста Підкаменя, що біля Бродів на півночі Галичини через Чорний ліс, околиці Збаража і аж до Збруча тягнеться пасмо пагорбів, які тут називають горами, — Медобори. Віками — це природна межа між Галичиною, Волинню та Поділлям (як радше між адміністративно-політичними утвореннями минувшини). Ці гори цікаві збереженими тут давніми святилищами. В старі часи (та й в нові теж) люди з пошанівком ставилися до гір: на них будували святині, вважали, що там живуть їхні Боги. Загалом, гори — то одне з найбільш типових місць поклонінь та культових дійств у різних релігіях. Наприклад, слов'яни в горах чи на їх вершинах (язичники часто обирали панівне в терені узвишшя) розташовували храми, капища, жертовники тощо [5]. Розкопані археологами святилища в Медоборах між Гусятином та Сатановом складають так званий Збручанський культовий центр. Проте, святилища розташовані чи не по всій гряді Медоборів, що дозволяє говорити про Медобірський комплекс святилищ. Аби розуміти події давнини, варто мати на увазі, що в літописні часи значна частина Медоборів та прилеглих до них території належала Збаразькому князівству, яке мало статус княжої волості й діяло на певних автономних правах (князі Збаразькі здійснювали управління, збирали податки та чинили суд, були зобов'язані надавати військову допомогу своєму сюзеренові й не мали самостійних зовнішніх зносин, а держави, до яких входило князівство, не втручалися у його внутрішні справи). У 14-початку 15 століття Збаразька земля належала до Великого Князівства Литовського, князі якого, хоч і були хрещені (деколи по кілька разів, залежно від політичних преференцій), але вмирали як язичники (були поховані за язичницьким обрядом) і християнські ордени їх інакше і не сприймали, навіть після хрещення [1], [7]. Цілком ймовірно, що саме це відіграло значну роль у посиленні в 12-14 століттях переслідуваного за руських часів язичництва, яке тоді почало переживати певне відродження... Старий Скалат та околиці Попередником сучасного міста Скалат було поселення Старий Скалат, яке оперізують високі камені і розляглося воно на західному схилі Медобірського хребта, відоме з 1545 року. Давно біля одного з відрогів товтр при трьох скелях знайшли собі притулок перші поселенці і назвали обране місце Скалатом. А місцина виявилася вдалою, тут проходили торгові шляхи на Збараж, Теребовлю, Кам'янець, Львів. Перша згадка про сучасне місто Скалат як поселення зустрічається в письмових джерелах, датованих 1512 роком, коли він входив до Теребовлянського повіту Руського воєводства. На межі 16–17 століть від короля Сигізмунда ІІІ містечко одержало магдебурзьке право і у 1600 році вже вважалося самоврядним містом. Розташоване у межиріччі річок Сновидка, Гнила Рудка, Гнила біля трьох товтрових скель, які височать на його північно-східній околиці. Назву міста пояснюють тим, що воно виникло у підніжжя скал (галицьке «скала»-українське «скеля»; від кореня скал-та суфікса-ат) [3], [4], [9]. Навколо міста Скалата знаходиться багато живописних та цікавих скель, з якими пов'язані древні легенди, перекази чи повір'я. Лише частина з них досліджена краєзнавцями, а про археологічні розкопки доводиться здебільшого мріяти (якщо і були, то лиш як розвідки, матеріали яких малодоступні). Древні святилища розташовані на високих горах-останцях чи схилах хребта. Із найбільших чи найвідоміших в околиці можна виділити святилища на Святій Горі, Сабарисі та на хребті-останці Товтри (так люди із сусідніх називають гори Близнюки та Мачуха) [8], [9]. Якщо стати на одній з вершин Товтр, то буде видно як Сабариху, так і Святу гору.
У середньовічній Галичині та околицях було майже тисячу (!) ґрадів чи поселень, сила народу, прох... more У середньовічній Галичині та околицях було майже тисячу (!) ґрадів чи поселень, сила народу, проходило кілька міжнародних торгових шляхів та вирувало життя. Але чомусь києвоцентристська історична школа не схильна згадувати сотень ранньосередньовічних міст у близьких до Русі (невеликої території навколо Києва на час написання «Баварського географа») племен чи етносів, що суперечить даним як літописних джерел, так і археологічних розкопок. Руські літописи підозріло мовчать, лиш зрідка згадуючи ті чи інші племена та події, які відбувалися на захід від ненаситної східнослов'янської імперії. Неруські мандрівники, літописці, місіонери кінця 1 тисячоліття при складанні описів чи мап своїх подорожей на теренах між Одрою та Волгою (в тому числі між Віслою та Богом (стара назва річки Буг Південний) розміщують «незчисленні» за кількістю населення народи та сотні міст (наприклад, автор «Баварського географа»). Навіть більше, ще історики початку першого тисячоліття (наприклад, Птолемей), розміщують на північ від Карпат різноманітні народності й міста на Дністрі та інших ріках...
Велика частина минулого вже втрачена і хіба винайдення наразі лиш омріяної машини часу дозволить ... more Велика частина минулого вже втрачена і хіба винайдення наразі лиш омріяної машини часу дозволить дізнатися, як все було насправді. Та, цілком можливо, що не варто винаходити такий пристрій -«білі плями» в історії розвивають уяву, провокують пізнавальний інтерес, надають науці руху та життя, але іноді в специфічних формах.
Борис Явір Іскра. ХОРВАТСЬКЕ ПИТАННЯ: до проблематики слов'янських племінних союзів на території ... more Борис Явір Іскра. ХОРВАТСЬКЕ ПИТАННЯ: до проблематики слов'янських племінних союзів на території Галичини ХОРВАТСЬКЕ ПИТАННЯ: до проблематики слов'янських племінних союзів на території Галичини ГАЛИЦЬКІ ХОРВАТИ Проблематика галицького вектору На північ від вододільних хребтів Карпат між Сяном та Збручем, між самими Карпатами та низинною Волинню розкинулась територія, що тепер носить назву Галичина. Бурхливі історичні події та специфічний етнічний ґрунт, який так часто змінювався, витворили з її народу особливий субетнос з притаманним лиш йому менталітетом, вірою та релігійністю, мовою та культурою. За останні десятиліття до теми етнічних процесів в Галичині протягом першого тисячоліття нової ери інтерес суттєво зріс. Це закономірно та зрозуміло, беручи до уваги, що рідний мені регіон доволі довго залишався недослідженим з різних причин. Українській історіографії найкраще з історії Галичини було відомо, звісно, починаючи з 9 століття нової ери. Це зумовлено потраплянням цього краю в сферу політичних інтересів володарів Києва. А вже після того, як під ймовірний протекторат/владу Русі потрапляють Червенські ґради, частина Великої Хорватії, галицькі землі все частіше згадуються руськими літописцями. Відповідно, по-імперськи налаштована києвоцентриська історіографія, визнавала (та й визнає, чого правди не сказати?) на теренах сучасної держави Україна як середньовічну потугу тільки одну Русь, применшуючи та замовчуючи існування інших, часто й більш розвинених об'єднань, які волею долі й історичних обставин тепер знаходяться в межах різних країн [2], [8], [13], [26].
Існує науково-популярна концепція, начебто є багато Всесвітів і вони можуть бути альтернативними ... more Існує науково-популярна концепція, начебто є багато Всесвітів і вони можуть бути альтернативними реальностями, які існують паралельно. Події в ключових точках історії спільні чи майже тотожні, але між тими точками розвиваються в інші керунки, ніж звичні для нас. Цих ключових точок не минути, вони подібні чи навіть ідентичні для всіх Всесвітів, але те, що відбувається між ними, може до приголомшення відрізнятися в різних Всесвітах і дуже дивувати. Описана тут історія, мабуть, трафилася у якійсь іншій реальності. Вона може подобатися чи ні, але звичний для нас хід подій створював свого часу передумови для альтернативного розвитку національно-визвольних процесів, що прослідували у Центральній Европі після розпаду Австро-Угорщини. Яким же міг бути цей альтернативний міжвоєнний період-між Першою та Другою світовими війнами-для Галичини зокрема та її сусідів загалом?
Борис ЯВІР ІСКРА 29 квітня 1091 візантійці та половці і галичани в складі об'єднаного війська під... more Борис ЯВІР ІСКРА 29 квітня 1091 візантійці та половці і галичани в складі об'єднаного війська під проводом Олексія І Комніна розгромили печенігів. Битва при Левуніоні була першою візантійською перемогою Комніновського відродження. Але чому галичани відправилися у такий далекий похід? Який їм з того був хосен? Передісторія перемоги сягає кількох десятиліть. 26 серпня 1071 р. візантійську армію під орудою Романа IV Діогена перемогли турки-сельджуки у битві біля Манцикерту на сході Малої Азії. Поразка призвела до позбавлення імператора влади-і трон зайняв слабкий імператор Михайло VII, що відмовився виконувати договір, який був підписаний Романом IV. У відповідь турки 1073 року почали переселятися в Анатолію, не зустрічаючи спротиву. Панував хаос, оскільки ресурси імперії були вичерпані серіями катастрофічних громадянських війн. До 1080 р. імперія втратила більше половини своєї території. Неможливо переоцінити значення цих подій, оскільки протягом менш ніж десятиліття було втрачено більше половини населення імперії разом із великою частиною зернових ресурсів. Битва біля Манцикерту завдала найбільший удар по імперії за 700 років її історії.
Були часи, коли наші предки практично без перекладу розуміли галлів, германців чи, тим більше, ба... more Були часи, коли наші предки практично без перекладу розуміли галлів, германців чи, тим більше, балтів. На просторах між нижньою течією Дунаю та Балтійським морем проживали розмаїті етноси, які відомі історичній науці як такі, що належали до різних мовних родин, але, що цікаво, тоді, тобто дуже давно, їхні мови були достатньо близькі, аби жителі та жительки навіть віддалених регіонів Центрально-Східної Европи без перекладачів між собою як ворогували, так і товаришували, торгували, укладали спілки і навіть одружувалися. А на теренах Галичини відбувалися одні з найтісніших міжетнічних контактів. Один з важливих, але мало висвітлених етапів історії слов'ян пов'язаний з тісними контактами з галлами. Вони, подолавши кількома хвилями Судети й Карпати, з середини 1 тисячоліття до нової ери розселяються спочатку на Одрі в Сілезії і потім – далі на схід. О. Шахматов писав, що контакти галлів та слов'ян розгорталися в басейні річки Вісли та у Прибалтиці, де сусідами праслов'ян були нібито галломовні племена венедів. Висновки російського лінґвіста частково підтвердилися дослідженнями польських археологів-давні галли справді оселялися на землях Верхньої та Нижньої Сілезії, на верхній Віслі у Малопольщі. З приходом галлів поширюється типова для них латенська культура, а на Віслі в Малопольщі формується її тинецька група, у якій з часом поєднуються галльські особливості з пшеворськими. Значний вплив культури галлів фіксується і далі до півночі Вісло-Одерського межиріччя: вони проникали далеко на північ-до Куявії, а можливо й на узбережжя Балтики. На території Польщі галли проживали анклавами, які поступово асимілювалися місцевим населенням-носіями пізньолужицької, поморської, а згодом внаслідок взаємодії культура підкльошових поховань трансформується в пшеворську. Остання з перелічених належить до кола так званих латенізованих культур, тобто таких, які зазнали потужного впливу латенської культури галлів Центральної Европи. [2; 9]
Працюючи над деяким проектом, все більше виявляємо приналежність галицької мови до так званої чес... more Працюючи над деяким проектом, все більше виявляємо приналежність галицької мови до так званої чесько-словацької групи слов'янських мов. Наприклад, на таке вказують особливості текстів Клірика Острозького, досліджені Юрієм Повалою. Клірик Острозький (рр. народження і смерті невідомі) — анонімний русинський письменник — полеміст, один із діячів Острозького літературно-освітнього гуртка. Написав дві відповіді на послання уніатського церковного діяча й полеміста І.Потія до князя К.Острозького (опубліковані в Острозі, перша — 1598 р., друга — 1599 р.). Цей псевдонім досі не розкритий. В Полеміці Клірика Острозького, 16 ст, яка писана місцевим (галицько-волинським?) стандартом церковнослов'янської мови тих часів Юрій Повала помітив цікаві слова, які дуже виділяються з контексту того стандарту. Зліва-слово в тексті, посередині чеський відповідник, справа-переклад українською літературною. rychlý /рихлий — rychlý — швидкий trvaty / трвати — trvat — тривати opatrný / опатрний — opatrný — боязкий přes / през — přes — через ovoci — овочі proroci — пророки škaradý / шкарадий — škaredý — негарний vedle / ведле — podle / vedle — стосовно papež / папеж — papež — папа римський mydlo / мидло — mýdlo — мило
САБАРИХА: святилище, оповите трагічною легендою Є на сході Галичини пасмо пагорбів, які через осо... more САБАРИХА: святилище, оповите трагічною легендою Є на сході Галичини пасмо пагорбів, які через особливість рельєфу називають горами. Тому багато тисячоліть тут був берег моря, коло якого утворилися рифи. З часом поверхня піднялася і колишні рифи стали милозвучно називатися Медоборами. Віками — це природна межа між Галичиною, Волинню та Поділлям (як радше між адміністративно-політичними утвореннями минувшини). Ці гори оповиті легендами та цікаві збереженими тут давніми святилищами-Розкопані археологами святилища в Медоборах між Гусятином та Сатановом складають так званий Збручанський культовий центр. Проте, святилища розташовані чи не по всій гряді Медоборів, що дозволяє говорити про Медобірський комплекс святилищ. Назва, правда, умовна, адже не знати, як було в давнину. В літописні часи значна частина Медоборів та прилеглих до них території належала Збаразькому князівству, яке мало статус княжої волості й діяло на певних автономних правах. У 14-початку 15 століття Збаразька земля належала до Великого Князівства Литовського, князі якого, хоч і були хрещені (деколи по кілька разів, залежно від політичних преференцій), але були поховані за язичницьким обрядом і християнські ордени їх інакше і не сприймали, навіть після хрещення [1], [5]. Цілком ймовірно, що саме приналежність краю до напівязичницької держави відіграла значну роль у посиленні в 12-14 століттях переслідуваного за руських часів язичництва, яке тоді почало переживати певне відродження. Навколо міста Скалата знаходиться багато живописних та цікавих скель, з якими пов'язані древні легенди, перекази чи повір'я. Лише частина з них досліджена краєзнавцями, а про археологічні розкопки доводиться здебільшого мріяти. Древні святилища розташовані на високих горах-останцях чи схилах хребта. Із найбільших чи найвідоміших в околиці можна виділити святилища на Святій Горі, Сабарисі та на хребті-останці Товтри (так люди із сусідніх називають гори Близнюки та Мачуха). Якщо стати на одній з вершин Товтр, то буде видно як Сабариху, так і Святу гору. вид із південної вершини Товтр на Сабариху вид із Сабарихи на Товтри
На сході Галичини знаходиться пасмо пагорбів, які через особливість рельєфу місцеве населення наз... more На сході Галичини знаходиться пасмо пагорбів, які через особливість рельєфу місцеве населення називає горами. Багато тисячоліть тому тут проходила берегова лінія моря, коло якої утворилися рифи. З часом поверхня краю піднялася і колишні рифи отримали милозвучну назву Медобори. Віками вони були природною межею між Галичиною, Волинню та Поділлям (як радше між адміністративно-політичними утвореннями минувшини). Ці гори оповиті легендами та цікаві збереженими тут давніми святилищами, які розташовані чи не по всій гряді Медоборів, що дозволяє говорити про Медобірський комплекс святилищ (археологи в 80х роках городища на Збручі об'єднали в Збручанський культовий центр). Назва, правда, умовна, адже не знати, як було в давнину — чи ці святилища становили певну єдність. В літописні часи значна частина Медоборів та прилеглих до них територій належала Збаразькому князівству, яке мало статус княжої волості й діяло на певних автономних правах. У 14-початку 15 століття Збаразька земля належала до Великого Князівства Литовського, князі якого, хоч і були хрещені (деколи по кілька разів, залежно від політичних преференцій), але були поховані за язичницьким обрядом і християнські ордени їх інакше і не сприймали, навіть після хрещення [1], [4]. Цілком ймовірно, що саме приналежність краю до напівязичницької держави відіграла значну роль у посиленні в 12-14 століттях переслідуваного за руських часів язичництва, яке тоді почало переживати певне відродження. Навколо Скалата знаходиться багато живописних та цікавих горбо-гір, з якими пов'язані древні легенди, перекази чи повір'я. Лише частина з них досліджена краєзнавцями. Древні святилища розташовані на високих горах-останцях чи схилах хребта. Із найбільших чи найвідоміших в околиці можна виділити святилища на Святій Горі, Сабарисі та на хребті-останці Товтри (так люди із сусідніх, ймовірно, називають гори Близнюки та Мачуха) [8], [9]. Мова далі піде саме про залишки культових споруд на хребті-останці Товтри, яке було на пагорбах на північний захід від міста Скалата. Перша згадка про нього як поселення зустрічається в письмових джерелах, датованих 1512 роком, а 1600 року містечко отримало магдебурзьке право. Назву міста пояснюють тим, що воно виникло у підніжжя скал (галицьке «скала»-українське «скеля»; від кореня скал-та суфікса-ат) [2], [5]. В краєзнавчих книгах містяться дані про назви гір, які за описом дуже подібні до пасма, розташованого на північний захід від міста Скалата та на захід від Старого Скалата. Наприклад, дві товтрові гори, які розташовані поруч, називаються Близнюки (Близнята). За легендою, хлопчики-сироти втікали від мачухи-убивці, відьми. Вона перетворила їх у гори серед поля, але й сама нею стала. А поряд — гора Мачуха (назва начебто від " недобра, відокремлена "). Й справді, якщо дивитися із Сабарихи, то найпівденніша гора розташована трохи окремо від двох, які наче зліплені докупи [2]. вид із Сабарихи на Товтри
Від міста Підкаменя, що біля Бродів на півночі Галичини через Чорний ліс, околиці Збаража і аж до... more Від міста Підкаменя, що біля Бродів на півночі Галичини через Чорний ліс, околиці Збаража і аж до Збруча тягнеться пасмо пагорбів, які тут називають горами, — Медобори. Віками — це природна межа між Галичиною, Волинню та Поділлям (як радше між адміністративно-політичними утвореннями минувшини). Ці гори цікаві збереженими тут давніми святилищами. В старі часи (та й в нові теж) люди з пошанівком ставилися до гір: на них будували святині, вважали, що там живуть їхні Боги. Загалом, гори — то одне з найбільш типових місць поклонінь та культових дійств у різних релігіях. Наприклад, слов'яни в горах чи на їх вершинах (язичники часто обирали панівне в терені узвишшя) розташовували храми, капища, жертовники тощо [5]. Розкопані археологами святилища в Медоборах між Гусятином та Сатановом складають так званий Збручанський культовий центр. Проте, святилища розташовані чи не по всій гряді Медоборів, що дозволяє говорити про Медобірський комплекс святилищ. Аби розуміти події давнини, варто мати на увазі, що в літописні часи значна частина Медоборів та прилеглих до них території належала Збаразькому князівству, яке мало статус княжої волості й діяло на певних автономних правах (князі Збаразькі здійснювали управління, збирали податки та чинили суд, були зобов'язані надавати військову допомогу своєму сюзеренові й не мали самостійних зовнішніх зносин, а держави, до яких входило князівство, не втручалися у його внутрішні справи). У 14-початку 15 століття Збаразька земля належала до Великого Князівства Литовського, князі якого, хоч і були хрещені (деколи по кілька разів, залежно від політичних преференцій), але вмирали як язичники (були поховані за язичницьким обрядом) і християнські ордени їх інакше і не сприймали, навіть після хрещення [1], [7]. Цілком ймовірно, що саме це відіграло значну роль у посиленні в 12-14 століттях переслідуваного за руських часів язичництва, яке тоді почало переживати певне відродження... Старий Скалат та околиці Попередником сучасного міста Скалат було поселення Старий Скалат, яке оперізують високі камені і розляглося воно на західному схилі Медобірського хребта, відоме з 1545 року. Давно біля одного з відрогів товтр при трьох скелях знайшли собі притулок перші поселенці і назвали обране місце Скалатом. А місцина виявилася вдалою, тут проходили торгові шляхи на Збараж, Теребовлю, Кам'янець, Львів. Перша згадка про сучасне місто Скалат як поселення зустрічається в письмових джерелах, датованих 1512 роком, коли він входив до Теребовлянського повіту Руського воєводства. На межі 16–17 століть від короля Сигізмунда ІІІ містечко одержало магдебурзьке право і у 1600 році вже вважалося самоврядним містом. Розташоване у межиріччі річок Сновидка, Гнила Рудка, Гнила біля трьох товтрових скель, які височать на його північно-східній околиці. Назву міста пояснюють тим, що воно виникло у підніжжя скал (галицьке «скала»-українське «скеля»; від кореня скал-та суфікса-ат) [3], [4], [9]. Навколо міста Скалата знаходиться багато живописних та цікавих скель, з якими пов'язані древні легенди, перекази чи повір'я. Лише частина з них досліджена краєзнавцями, а про археологічні розкопки доводиться здебільшого мріяти (якщо і були, то лиш як розвідки, матеріали яких малодоступні). Древні святилища розташовані на високих горах-останцях чи схилах хребта. Із найбільших чи найвідоміших в околиці можна виділити святилища на Святій Горі, Сабарисі та на хребті-останці Товтри (так люди із сусідніх називають гори Близнюки та Мачуха) [8], [9]. Якщо стати на одній з вершин Товтр, то буде видно як Сабариху, так і Святу гору.
У середньовічній Галичині та околицях було майже тисячу (!) ґрадів чи поселень, сила народу, прох... more У середньовічній Галичині та околицях було майже тисячу (!) ґрадів чи поселень, сила народу, проходило кілька міжнародних торгових шляхів та вирувало життя. Але чомусь києвоцентристська історична школа не схильна згадувати сотень ранньосередньовічних міст у близьких до Русі (невеликої території навколо Києва на час написання «Баварського географа») племен чи етносів, що суперечить даним як літописних джерел, так і археологічних розкопок. Руські літописи підозріло мовчать, лиш зрідка згадуючи ті чи інші племена та події, які відбувалися на захід від ненаситної східнослов'янської імперії. Неруські мандрівники, літописці, місіонери кінця 1 тисячоліття при складанні описів чи мап своїх подорожей на теренах між Одрою та Волгою (в тому числі між Віслою та Богом (стара назва річки Буг Південний) розміщують «незчисленні» за кількістю населення народи та сотні міст (наприклад, автор «Баварського географа»). Навіть більше, ще історики початку першого тисячоліття (наприклад, Птолемей), розміщують на північ від Карпат різноманітні народності й міста на Дністрі та інших ріках...
Велика частина минулого вже втрачена і хіба винайдення наразі лиш омріяної машини часу дозволить ... more Велика частина минулого вже втрачена і хіба винайдення наразі лиш омріяної машини часу дозволить дізнатися, як все було насправді. Та, цілком можливо, що не варто винаходити такий пристрій -«білі плями» в історії розвивають уяву, провокують пізнавальний інтерес, надають науці руху та життя, але іноді в специфічних формах.
Борис Явір Іскра. ХОРВАТСЬКЕ ПИТАННЯ: до проблематики слов'янських племінних союзів на території ... more Борис Явір Іскра. ХОРВАТСЬКЕ ПИТАННЯ: до проблематики слов'янських племінних союзів на території Галичини ХОРВАТСЬКЕ ПИТАННЯ: до проблематики слов'янських племінних союзів на території Галичини ГАЛИЦЬКІ ХОРВАТИ Проблематика галицького вектору На північ від вододільних хребтів Карпат між Сяном та Збручем, між самими Карпатами та низинною Волинню розкинулась територія, що тепер носить назву Галичина. Бурхливі історичні події та специфічний етнічний ґрунт, який так часто змінювався, витворили з її народу особливий субетнос з притаманним лиш йому менталітетом, вірою та релігійністю, мовою та культурою. За останні десятиліття до теми етнічних процесів в Галичині протягом першого тисячоліття нової ери інтерес суттєво зріс. Це закономірно та зрозуміло, беручи до уваги, що рідний мені регіон доволі довго залишався недослідженим з різних причин. Українській історіографії найкраще з історії Галичини було відомо, звісно, починаючи з 9 століття нової ери. Це зумовлено потраплянням цього краю в сферу політичних інтересів володарів Києва. А вже після того, як під ймовірний протекторат/владу Русі потрапляють Червенські ґради, частина Великої Хорватії, галицькі землі все частіше згадуються руськими літописцями. Відповідно, по-імперськи налаштована києвоцентриська історіографія, визнавала (та й визнає, чого правди не сказати?) на теренах сучасної держави Україна як середньовічну потугу тільки одну Русь, применшуючи та замовчуючи існування інших, часто й більш розвинених об'єднань, які волею долі й історичних обставин тепер знаходяться в межах різних країн [2], [8], [13], [26].
Uploads
Papers by Borys Javir